ЖЖ-користувач mykolap (mykolap) wrote,
ЖЖ-користувач mykolap
mykolap

Цей запис ще раз свідчить, як люблять і чекають українців у Евроcоюзі

І хтось вірить у те, що це Янукович не пускає Україну до Европи , а не Европа проповідує гітлєрівське ставлення до українців?

Originally posted by 0restt at Щоденник, писаний в німецькій буцегарні. Частина 2.
Мушу попередньо добавити кілька важливих нюансів, без яких прочитання щоденника буде не зовсім правильним. Перша частина знаходиться тут. Важливо розуміти, що я в міру можливого старався все ж не згущувати фарби до стану реального, описучи події. Старався берегти таким чином своє психічне здоров'я. Бо здоров'я фізичне берегти в мене особливих можливостей не було. Реальний стан був приблизно наступним: сире сіре заґратоване підземелля, чисте, правда. Стіл, шконка, параша, папір, ручка, постіль, умивальник. Це все.


Більше в тій камері не було нічого на протязі тижнів. Не було ні мила, ні зубної щітки-пасти, ні бритви. Не було можливості помитися, як людина. За 6 тижнів мене разів зо два лиш зводили в душ і видали змінну білизну. За 2 місяці, таким чином, помитися вдалося тільки 3-4 рази, якщо правильно пригадую. Спілкування з людьми ПОВНІСТЮ відсутнє. З цих 6-ти тижнів - п'ять днів в ізоляторі, голий, на матраці спиш, одну ніч на плитці рифленій і т.п.

І ось, якщо уявити собі хоча б приблизно ті умови - зрозумілим стає моє бажання описати все і докладно. Як мінімум, для того, щоб зберегти для себе в майбутньому всі дати і дрібні деталі. Бо здаватися я не збирався, та й тепер не збираюся. Але описуючи події - все ж старався не впадати в паніку і не нервувати, бо це перший шлях до безодні. Проста констатація фактів, таких, якими я їх бачив.

На сьогоднішній день справа знаходиться в Федеральному суді (аналог нашого Конституційного) і "мирова" пропозиція від німців виглядає суперневинно: заплати 1000 євро - і знов станеш "білим і пухнастим". Дозволимо в'їзд в Шенген, анулюємо судимість.

НІ, нешановні. Визнавати себе винним я не збирався і не збираюся. І сьогодні, маючи можливість вибирати - пішов би тим самим шляхом і тим самим маршрутом, ні більше, ні менше.

Також другу частину, на відміну від першої, вирішив сильно скороти, так як вона справді надто депресивна, а це не є моїм природнім станом. Викинути вирішив багато деталей особистого характеру, малюнки (бо вони досить примітивні, я малювати не вмію) і решту непотрібного. Відповідно вносяться і корективи у ту писанину. 


Щоденник, писаний у німецькій буцегарні.

Частина 2. Термін 2-й.

Не можна ніяк не описати події, які відбувалися з 7-го вересня до сьогодні, 11-го вересня, 2006 року, понеділок.

Зразу ж після суду*, ледве встиг закінчити дописувати сторінку щоденника, як викликали знов до лікаря. І після чергової відмови здавати кров закинули знов же ж у карцер. Той самий, що і раніше - біла кімната, біла плитка. На таке самоуправство і беззаконня я зразу ж об'явив голодування. Лікаря попередив, що якщо помру - відповідатиме особисто. Попрощався з життям, таким чином..
_____
* Суд - повторне засідання, яке відбулося в одному з тюремних приміщень, де, всупереч логіці і букві закону, 6-ти тижневе затримання продовжили на наступні 6 тижнів. Тобто ЩЕ РАЗ засудили за тією ж статтею - нелегальний перетин кордону. Як бачим, справжня "демократія" не перебирає методами, коли потреба є. Чому така була - аж у третій частині, частині про шпійонів.

_____

Рівно через добу вони заявилися до мене у карцер розширеною делегацією: лікар, перекладач, якийсь з дрібних начальників, вертухаї. Всім їм ще раз, як міг грунтовно, пояснив, що ніколи, ні за яких обставин кров мою вони не отримають примусово. Обгрунтував приблизно так: кров моя і тіло - моя особиста і недоторкана власність. Право на неї належить тільки мені і нікому іншому. Ні Баварії, ні Німеччині, ні навіть Україні, а тільки мені особисто і моє, отже, право вибору - здавати, чи не здавати її їм. 


Також пояснив, що не маю підстав їм вірити після всього скоєного, та не маю підстав вірити у стерильність і безпечність даної процедури в тюремних умовах. Показав їм на матрац, що лежав на підлозі карцеру, на якому я мав би спати і на якому волосся, якийсь коричневий жир, і ще невідомо що плавало. Карцер, наскільки зрозумів, перебуває у підпорядкуванні того ж лікаря. Якщо не можуть забезпечити стерильність (чи хоча б відносну чистоту) одного - які підстави вірити у стерильність інструменту і процедури?..

Першу ніч спати прийшлося прямо на підлозі, викладеній плиткою з 2-міліметровими пухирцями. Підлога виявилася значно чистішою, ніж той матрац, як не дивно. (Ніколи не пробували голим тілом на рифленій плитці виспатися? Рекомендую. Після цього йога видасться вам дитячою забавкою, десь так)..


З тим вони і пішли. З того часу пив тільки воду, аж до сьогоднішнього дня. Самопочуття прекрасне. Перші 3 дні сильно хочеться хоч щось з'їсти, на 4-й вже більш-менш, призвичаюєшся. Три рази з унітазу в підлозі вилазили якісь сороконіжки, типу тарганів, але менші. Прийшлося прибити, від проблем подалі. Сидів, думав, співав. Переспівав усі пісні, які знаю. А оскільки знаю не дуже багато, то й по кілька разів одні й ті ж прийшлося. Років 7 не співав. Ось як кинув пити - так кинув і співати, заодно. Взаємопов’язаний процес )


Класно, одним словом, корисно для здоров’я. Як ментального, так і фізичного. Тільки починаєш нервувати, заспівав - і все проходить. Легені вентилюються, кисень поступає.. 


Згадав, грозилися ще, що в понеділок відведуть до психіатра, на психіатричне обстеження, якщо кров не здам. Ведіть, - сказав. Скоріше лікаря вже визнають тут ненормальним, ніж мене. Замість того, щоб берегти здоров’я пацієнтів - він його гробить, паскуда. Якщо це нормально, то я чогось тоді не розумію в цьому світі. Забув і за клятву Гіппократа і за закон.. 


Суботу-неділю просидів сам, без відвідувачів. В останню ніч все не міг заснути ніяк - світло світить тут постійно, не виключається навіть вночі. Кімната біла, світло біле, пусто, не відомо ні година яка, ні пора дня. Спочатку приносили їсти, пропонували, потім зменшили дозу до черговово відкривання вікна-подавання води. 


Ще хохма: принесли на другий день повну, з верхом, тацю, а на ній: перше, друге, виноград, фрукти якісь.. навіть не розгледів всього. (Точно, як в "Кавказькій полонянці" ))  Що це? - питаю. Сьогодні у нас ТАКИЙ обід, - ржуть. Відвертаюся: - Вассер давай. А в самого аж скули зводить. Це ж треба, падли, як вишукано знущаються.. Але нічо, ми ще й не таке бачили.


Врешті заснув, хоч і через силу. Матраца витер папером туалетним вже на другий день. Сплю, як білий чоловік - голий, але гордий.

Сьогодні зранку прийшов соц.працівник і два охоронці. Почали з того, що мають для мене добру новину - через тиждень-другий відправлять додому. Яле якщо не буду їсти - вони не зможуть посадити мене на літак ) З цього лиш посміявся і відповів, що як тільки перестануть зневажати мої права і піднімуть наверх у нормальну кімнату, перед тим, як відправити додому - звичайно ж я припиню голодування. Крім цього було сказано купу різних дрібниць несуттєвих з обох сторін.

В результаті розмови відвели в душ і перевели, нарешті, наверх, до інших арештантів, к.253. Знов сиджу один в камері, умови принципово інші вже. Календар на стіні, чуть не скатертина на столі.. Завтра "магазинний" день. Побачимо, чи дозволять купити щось перед від'їздом..

Знов прийшов охоронець, сказав, що 22 вересня вилітаю до Києва. А 20-го звідси, з Регенсбурга. Лишилося 11 днів, тобто. Після обіду відвели знов до лікаря. Ще раз йому все пояснив, ніхто вже ні на чому не наполягає.. Відстали, вроді.

Перший раз з усіма арештантами вивели на прогулянку, народ грає в волейбол.. Побачив нарешті сонце.. Добре. Зрозумів, чому додому аж 22-го. Бо 21-го закінчується термін оскарження вироку. Хитрі, лиш думаю що це їм не поможе..

12 вересня 2006 року, вівторок.
Лишилося 10 днів. Снилися дубові гаї, трави, квіти - гарнюще все таке.. Я з фотоапаратом всюди бігав, все фотографував. Неймовірної красоти пейзажі, захід сонця яскраво-бордово-золотистий. А може і схід, не знаю. Скоріше, схід. Все це десь у невідомих місцях, виглядало, як маєтки старовинні десь чи в Анлії, чи в Україні давній.. Дуби 300-літні, не менше... Нарешті відпочив.

Вчора і сьогодні з самого ранку над містом кружляють гвинтокрили, бемкають дзвони весь час. Може справді Папа Римський приїхав, як і казали, чи що?.. Якщо так, то виглядає на те, що ми тут з кожним Папою що там, зверху, служить, таки маємо хоч якось, але перетнутися - Іоанна Павла II в Києві зустрів теж абсолютно випадково. І не раз, а двічі навіть.. Дивні речі в світі кояться.. Лишається тепер лиш його візиту в мою «келію» чекати, раз таке. В’язниця шуршить, марафетиться.. Невже справді??..
 
Згадав, як колись DX-гом (діексінгом) займався в дитинстві – ціла пака листів лежить з усіх усюд дома. З різних радіостанцій, різних країн, зі всього світу. Серед них і Радіо Ватікана. Одна шокувала вже зовсім. Приносить мама лист, якось (і де вона тільки його знайшла?)) – Дивись, сину, - каже з великими такими, здивованими, очима. Це церква, в якій тебе хрестили - показує на брошурку різними мовами, серед них кілька слів українською, маленьке фото церкви і підпис: «Церква села Антонівка на Україні». Так я і взнав, що є греко-католиком ) Отакі ось співпадіння бувають. Вірніше, співпадінь взагалі не буває, але то вже інше.
 
Задумався на проблемою церков в Україні.. Чому, хто і як їх штучно роз’єднює?.. І для чого ця неймовірна кількість конфесій, якщо різниці принципової між ними все одно нема.. Чи є?..
 
Задумався над проблемою злочинності. Дійшов висновку, що нема змісту ставити за мету повне викорінення такої, бо це тільки шкодить справі. Кожен має право на помилку, бо помилка – складова навчання. Але повторення такої – вже хвороба свідомості, або система. Перше має лікуватися в міру можливого, друге – обмежуватися. Не можна вважати злочинцем того, хто повністю, добровільно, і з надлишком відшкодовує всі втрати. А якщо й не добровільно, то з таким надлишком, щоб ні в кого не виникало до нього навіть думки про претензії після цього.
 
Шкода цього світу.. Недоліки людських відносин руйнують його ізсередини. Але ж може бути все по-іншому..
 
Врешті, люба система, в основі якої лежить насилля над особистістю, або ставиться за мету ту особистість зруйнувати – майбутнього не має і має бути безжалісно викинута на смітник історії. Люба система, в якій людина розглядається найперше лиш як гвинтик цілого, а вже потім, як індивідуальність і носій всього – мусить бути ліквідована, як людиноненависницька. Така система є системою нелюдів, людей-машин, істот без совісті і свідомості, є ворогом роду людського і цього світу взагалі..
 
Знов вийшов на прогулянку. Познайомився з рускими місцевими. Дізнався, що Папа Римський справді приїжджав і що він десь з цих країв родом, як виявляється. Може навіть з самого Реґенсбургу.

Усвідомив для себе ще принцип - ніхто нікому в цьому світі ніц не винен. Не може бути легітимним ніяке зобов'язання, яке людині нав'язується проти її волі, або без її відома. А деколи і зразу з самого народження. Так само, як і не може вона бути нічиєю власністю. Ні власністю держав, ні панів, ні богів ні інших охломонів, які на це претендують. Без її відома і згоди, підкреслюю. Всі зобов'язання - справа добровільна, і тільки власна совість і добре слово можуть бути тут порадниками.

Сьогодні ж, в розмові з місцевими, на репліку одного про причини тут перебування: - Зірвався, - відповів: - З кожним буває. І справді, думаю, буває з кожним, людина - не механізм, помилки трапляються. І проблема, врешті, не в помилках, а в тому, як ці речі потім кожним опрацьовуються і переробляються, чи у корисний досвід, чи у похилу площину.. Пішов "по похилій", кажуть.. Швидкість вроді збільшується і збільшується. Дивишся, буває - успішний чоловік, набирає обертів, розгону. Тільки швидкість ця за рахунок сили тяжіння відбувається. І чим ближче до дна, тим більшою є швидкість. А що, як в кінці тої прямої скеля трапиться?

Цікаво, якщо є сила, що тягне вниз, то повинен бути і ресурс, що дозволяє вверх підніматися.. Плюс ще інерція.. Якщо є.

13 вересня 2006 року, середа.

Ще аналогію надибав: тюрма - зменшена модель комуністичної системи. Тут все так само - кожному за потребами.. але ще краще - працювати не треба, бо зовнішнє забезпечення є. Так само тут все спільне, навіть те, що особисте - і те спільне. Іншу камеру отримав - отримай нові речі. А звідси висновок: комунізм - це та ж тюрма! Вона може бути краще, чи гірше обладнана, але ідея спільної власності і загальної рівності, без врахування індивідуальних рис і задатків - це ідея тюрми. Така ідея робить з індивіда члена стада. Спільними лиш можуть бути природні ресурси, бо спільними ці речі є за визначенням. Проблема - несправедливий розподіл і неефективне використання.

14 вересня 2006 року, середа.

Лишилося 8 днів до вильоту. Вже більш-менш обжився. Народ впізнає, вітаються дехто. Зразу незручно було - не знаєш, де і що.. В холі холодильник стоїть, з прозорими дверцятами. В ньому кожен має можливість свої продукти зберігати. Зразу думав, що то кіоск-автомат якийсь, бо зверху години роботи написані ) Отакі ось незручності, зовсім нічо не зрозуміло, мови ж я не знаю їхньої.. Але нічо.. Вечеря сьогодні - какао з рулетом. Смакота неймовірна. Не дочекаюся ніяк того магазину, похід в який на 19 тепер запланований, солодкого хочеться. Звикається на волі до таких "дрібниць", як цукор-печиво, навіть не помічаєш, а коли нема...

В місті чути якийсь концерт, музика бумкає голосно, як в нас на дискотеці, приблизно, такої якості. Проте народ гуде вдоволено і добровільно, значить в них краще звучить )

Лежу, складаю споживчий кошик на людину.. Рахую, скільки ж то один за рік та й споживає. Все одно нема більше чим зайнятися...

15 вересня 2006 року, п'ятниця.
Лишилося 7 днів, тиждень. Нічого особливого не відбувається. Кожен день приблизно однаковий: зранку сніданок  - двері відчиняться на хвилину. Хочеш - виходь, бери ті три кусні хліба і бурду кавову, не хочеш - спи далі. Більшість спить. Я поки що виходжу, за звичкою, потім сплю далі до 11-ї десь. В 12-й обід. Відкриють тебе, дадуть миску, закриють далі до 4-ї дня. В 4-й - прогулянка на годину. Народ грає в волейбол, шахмати і т.п., прогулюється. З 5-ї до 6-ї закривають знов. В 6-й - вечеря. З 7-ї і десь до 9-ї чи 10-ї - прогулянка по поверсі. Всі камери відкриті, ходять один до одного в гості і т.п.

Я до нікого не ходжу, бо нікого не знаю, і знати особливо не бажаю, чесно кажучи. Та й вони не рвуться сильно. Так, здоровкаються, пару слів - і все. Нема й часу особливо дружбу заводити. Ще днів 5 - і я звідси поїду на перевалочний пункт, чи як там його.

16 вересня 2006 року, субота.
6 днів до вильоту. Тюрма ця нагадує мене життя моє по гуртожитках різних. Якби не обмеження в русі - решта практично те саме. Структура відносин, самої будівлі з її спільним коридором і рядами кімнат по боках.

На прогулянку сьогодні не пішов, в облом чось. Все одно, що тут сиди, що там сиди.. Зате тут комфортніше. Закрили і малюю щось далі. 

Більшість німців в мому коридорі сидить за розповсюдження наркотиків. Роботи нема, кажуть, жити стало гірше в останні роки.. Хай їдуть в Україну, поживуть, може хоч щось поймуть тоді..

Питають, хто я за спеціальністю. А я вже й сам не знаю, задумався ось. Почав виписувати в стовпчик, нарахував штук 8 основних напрямків, ну й досить.. Хай буде інженер, як в дипломі пише. Так простіше.

17 вересня 2006 року, неділя.
5 днів. Зводили в церкву зранку. Церква ділить одне приміщення на двох: на Католицьку і Євангелічну.  Сказали зранку щось подібне до мого прізвища - я й натиснув на кнопку. А це був лиш дзвінок для бажаючих до церкви йти. Цікаво, хоч і не зрозумів нічого. Казали, що пастор навіть на гітарі грає деколи. Сьогодні не грав.

18 вересня 2006 року, понеділок.
4 дні. Зводили знов до лікаря. Прослухав серце, більше нічого не сказав. Маю надію його більше не ввидіти тут. Дали папір, що 22-го з Мюнхена, через Варшаву - на Київ. Може то в Варшаві вийти?.. )

В магазин піти не дали (не видали квитанцію на закупівлю). Ну й дурниці вже. Дома закуплюся.

19 вересня 2006 року, вівторок.
3 дні. Завтра на Мюнхен, в іншу в’язницю. Там день – і додому. Запросили в гості, зайшов. Звуть Миколаєм (Ніколай). Судячи з усього – місцевий авторитет. Народ заходить почтиво, роззуваються в дверях, лишніх рухів не роблять і т.п. Побалакали про віру, про Бога, про причини мої поведінки. Хочу, - каже, - Подивитися на ще одного такого. Тут тільки я один кров не здав, ти другий будеш. Теж розказував, що возили до психіатра, той подивився, здивувався і питав, нащо йому нормальних людей возять, невже й так не зрозуміло?.. щось вроді цього. Да ти просто упьортий! – переконував він мене. Не просто, - відповідав я )  Пригостив шоколадом, ромашковий чаєм.. Так і розійшлися, коже при своєму.
 
20 вересня 2006 року, середа.
2 дні. Завтра «цурюк нах Київ», кажуть німці-охоронці. Радіють, певне. Тільки не цурюк, а вперед. Шаблони, кругом одні шаблони.. )
 
ВСЬО, вже доїжджаємо до Мюнхена. Автобус-автозак, закриті вікна, комірки на 4-х чоловік. Речі мої десь пропали невідомо де, будемо потім шукати.
 
В Мюнхені всіх розселили по одиночних камерах. Я в чистій, світлій, великій. Тюрма величезна, на пару тисяч чоловік десь. Повечеряв. Стіни чисті, написів мало. Серед небагатьох «Млинів 2006» ) Хтось з наших тут недавно був. Було б це все весело, якби не було так сумно.. В протоколі опису дописав про відсутність особистих речей на 1000 євро десь. Серед них і годинник, батьків подарунок – його найбільше шкода.. Але ще повоюєм, війна тільки починається – тепер моя черга прийшла... О, тут навіть радіо працює!!! Красота )
 
21 вересня 2006 року, середа.
Останній день в тюрмі. Завтра додому. Десь після полудня повезуть в аеропорт, в поліцію. Там ще раз все перевірю, може дещо ще серед речей знайдеться.. А може в них вистачить мізків, щоб ті речі туди покласти... Цікаво, що там вдома за ці два місяці відбулося? Може влада змінилася вже, а я нічо не знаю?..Чи хтось зустрічати буде, чи не повідомили нікому?.. Чи наші менти вже стали людьми хоч трохи, чи так псами голодними і лишилися?.. Чи Юра Луценко вже став Юрієм Батьковичем і забув, як з нами барикади будував і на цих же ментів кидався?.. Швидко забув, здається. Людина не тільки поганими, але й добрими умовами випробовується. Не кожен перед блиском золота чи владою встояти може, чи перед комфортом.. Чи Юля Тимошенко вже забула, як нас пару сотень під адміністрацією під зливою мокли?.. То я їй нагадаю. Я всюди був, все бачив, все фотографував. Не було мене тільки 9-го, щось завадило. Інакше сидів би тепер з тими хлопцями, які до сих пір по тюрмах мучаться, ними забуті. Швидко люди пам’ять втрачають. Я нагадаю.

19 вересня 2006 року, вівторок.
3 дні. Завтра на Мюнхен, в іншу в’язницю. Там день – і додому. Запросили в гості, зайшов. Звуть Миколаєм (Ніколай). Судячи з усього – місцевий авторитет. Народ заходить почтиво, роззуваються в дверях, лишніх рухів не роблять і т.п. Побалакали про віру, про Бога, про причини мої поведінки. Хочу, - каже, - Подивитися на ще одного такого. Тут тільки я один кров не здав, ти другий будеш. Теж розказував, що возили до психіатра, той подивився, здивувався і питав, нащо йому нормальних людей возять, невже й так не зрозуміло?.. щось вроді цього. Да ти просто упьортий! – переконував він мене. Не просто, - відповідав я )  Пригостив шоколадом, ромашковий чаєм.. Так і розійшлися, коже при своєму.
 
20 вересня 2006 року, середа.
2 дні. Завтра «цурюк нах Київ», кажуть німці-охоронці. Радіють, певне. Тільки не цурюк, а вперед. Шаблони, кругом одні шаблони.. )
 
ВСЬО, вже доїжджаємо до Мюнхена. Автобус-автозак, закриті вікна, комірки на 4-х чоловік. Речі мої десь пропали невідомо де, будемо потім шукати.
 
В Мюнхені всіх розселили по одиночних камерах. Я в чистій, світлій, великій. Тюрма величезна, на пару тисяч чоловік десь. Повечеряв. Стіни чисті, написів мало. Серед небагатьох «Млинів 2006» ) Хтось з наших тут недавно був. Було б це все весело, якби не було так сумно.. В протоколі опису дописав про відсутність особистих речей на 1000 євро десь. Серед них і годинник, батьків подарунок – його найбільше шкода.. Але ще повоюєм, війна тільки починається – тепер моя черга прийшла... О, тут навіть радіо працює!!! Красота )
 
21 вересня 2006 року, середа.
Останній день в тюрмі. Завтра додому. Десь після полудня повезуть в аеропорт, в поліцію. Там ще раз все перевірю, може дещо ще серед речей знайдеться.. А може в них вистачить мізків, щоб ті речі туди покласти... Цікаво, що там вдома за ці два місяці відбулося? Може влада змінилася вже, а я нічо не знаю?..Чи хтось зустрічати буде, чи не повідомили нікому?.. Чи наші менти вже стали людьми хоч трохи, чи так псами голодними і лишилися?.. Чи Юра Луценко вже став Юрієм Батьковичем і забув, як з нами барикади будував і на цих же ментів кидався?.. Швидко забув, здається. Людина не тільки поганими, але й добрими умовами випробовується. Не кожен перед блиском золота чи владою встояти може, чи перед комфортом.. Чи Юля Тимошенко вже забула, як нас пару сотень під адміністрацією під зливою мокли?.. То я їй нагадаю. Я всюди був, все бачив, все фотографував. Не було мене тільки 9-го, щось завадило. Інакше сидів би тепер з тими хлопцями, які до сих пір по тюрмах мучаться, ними забуті. Швидко люди пам’ять втрачають. Я нагадаю. Вечір, а я ще тут. Не знаю, як вони хочуть завтра за дві години вкластися, літак о восьмій.

19 жовтня 2006 року, четвер.
Вклалися. Привезли в аеропорт, видали мобільний, зниклі всі речі теж "знайшлися". Закинуті прямо в якомусь пакеті в рюкзак всередину. Протримали години до 11-ї (рейс мав бути о 8.50) і відправили назад в тюрму. Причина - рейс ніби відмінено. Скоріше за все - фальшива. Розділи знов повністю, повитрясали всі речі, перемацали кожну складку руками, чуть не зуби перерахували, чи всі на місці (не жартую, в рот теж заглядали).. Протримали ще тиждень в тюрмі, на випадок, як тепер розумію, якщо я щось з'їв суперсекретне перед відльотом, щоб природнім шляхом вийшло.. Нічо не знайли, ясна справа, і аж 29-го вересня я рейсом через Варшаву прилетів додому, змучений і виснажений, як собака. Тут і казочці кінець, а хто слухав - молодець.

п.с. Щоденника у Мюнхені в кінці я вже не вів, ручка закінчилася. Нову видавати не захотіли з якоїсь причини. У частині третій, підсумковій (післяслові про шпійонів) спробую описати свої думки з приводу неадекватної параноїдальної поведінки німецької пенітенціарної системи, якою ця вся справа бачиться тепер.

Tags: друзі, европейство
Subscribe

  • Газіровочні попаданці: український аспект

    Засадничо культ автоматів з "газіровкою" у Зеленського-Фіданян нічим не відрізняється від віри в "державників" Євгена Марчука, в Бориса Патона чи…

  • (no subject)

    Очевидно, якщо держава обмежує права невакцинованих - невакциновані мають автоматично отримати право не платити державі податків

  • С праздніком

    Мовиш: "Де нам взять Богдана?" Тільки ти придатний будь На святе, велике діло! Загартуй думки і грудь. До високого літання Ненастанно пробуй крил, А…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 17 comments

  • Газіровочні попаданці: український аспект

    Засадничо культ автоматів з "газіровкою" у Зеленського-Фіданян нічим не відрізняється від віри в "державників" Євгена Марчука, в Бориса Патона чи…

  • (no subject)

    Очевидно, якщо держава обмежує права невакцинованих - невакциновані мають автоматично отримати право не платити державі податків

  • С праздніком

    Мовиш: "Де нам взять Богдана?" Тільки ти придатний будь На святе, велике діло! Загартуй думки і грудь. До високого літання Ненастанно пробуй крил, А…