ЖЖ-користувач mykolap (mykolap) wrote,
ЖЖ-користувач mykolap
mykolap

Микитівка (Горлівка) Кіноварний рай

Підручники з географії радо нас переконують, що Микитівське родовище в Україні займає друге місце у світі після іспанського Альмадена за покладами ртуті. Діти у школах старанно обводять олівцями промисли «срібної води» на контурних картах Донецької області. І тільки мешканці Горлівки знають, наскільки все це далеко від дійсності. Насправді ж ртутне виробництво тут ось уже 15 років стоїть, перетворюючись із колись дохідного, але шкідливого підприємства на одну з найбільших екологічних небезпек Сходу України.




Вперше на те, що залізниці на Донбасі прокладені як завгодно, але тільки не так, щоб було зручно пасажирам, звернув увагу ще Чехов під час своєї поїздки із Таганрогу до Святогір'я. «До Азовской дороги пришлось ехать по Донецкой от ст. Крестная до Краматоровки. – пише він в своєму листі рідним в травні 1887 року, - Донецкая же дорога изображает из себя следующий соус:

Центральный шарик — это ст. Дебальцево. Остальные шарики — это всяческие Бахмуты, Изюмы, Лисичански, Лугански и прочие пакости. Все ветви похожи друг на друга, как камбурята, так что попасть в Дебальцеве вместо своего поезда в чужой так же легко, как в потемках принять Весту за Фальшивого Монетчика»
.


Цю ж цитату можна розповсюдити і на багато інших залізничних станцій нинішнього сходу України, наприклад, ту ж Горлівку, щоб потрапити в яку з Києва треба виходити на станції «Микитівка», попри те, що існує і зупинка «Горлівка» - але зовсім в іншому кінці немаленької місцевої агломерації і має переважно місцеве сполучення. І не треба боятися того, що ви проспите зупинку, до якої потяг під’їздить серед ночі. Багатодецибельний крик «Васю, вставай, Микитівка!» готовий розбудити і мертвого, не те, що якихось пару вагонів луганського поїзду. До речі, тут, в краю мужніх шахтарів, голосний крик, очевидно, є проявом якоїсь корпоративної культури. Горлівчани одне одному кричать у весь голос, навіть якщо їх розділяє декілька метрів, а в маршрутних таксі крик можна, здається різати на скибки і мазати на хліб замість масла – бо ж тут є багато пасажирів, які вважають за обов’язок прокричати водієві, як тому правильно їхати. Найбільш вражаючим кадром зустрінутим нами, був якийсь молодик, що на всю центральну міську площу Перемоги якимось нелюдським голосом волав у мобільний телефон: «а я тобі ще раз кажу – перестань кричати мені в трубку !!!» Якби такими довершеними голосовими зв’язками володіли б лемки чи гуцули, в Україні ніколи б не винайшли трембіт.


Розпечене і сухе навіть серед ночі повітря Микитівки (нині це селище адміністративно входить до складу Горлівки) нагадує вам, що ви таки на степовому півдні України. Як і в багатьох південних містах, прямо за вокзалом тут знаходиться великий базар, колоритність якому надає стіна – точна копія московського Кремля з характерними зубцями, воротами і навіть – о, диво! – зі справжнісінькими плитами-похованнями в стіні, точно такими ж, як за Мавзолеєм. На плитах вказані імена, щоправда, не партійних діячів, а місцевих партизан, полеглих у війну. Чи дійсно в стіні замуровано їх прах, чи перед нами специфічний горлівський кенотаф, наразі дізнатися не вдалось.

Таксисти, яких багато на вокзалі, в принципі не заперечують проти того, щоб відвезти журналістів до ртутних кар’єрів, хоч і за немалі, як для цього міста сімдесят гривень в одну сторону


Трохи поторгувавшись для проформи, ми згоджуємося і сідаємо до машини, яка везе нас кудись за міські околиці – повз індустріальні краєвиди з териконами, повз палаючі смолоскипи хімічних підприємств, повз корпуси концерна «Стірол», відомого виробництвом контраверсійних медпрепаратів «трамадол» і «трамалгін». Так, це південь, але це індустріальний південь. Це не той південь, де плюскоче Дніпро і дозрівають кавуни. Горлівка – типове місто часів промислового освоєння Донбасу. Поставши на початку ХІХ сторіччя на місцях колишніх козацьких слобод та словяно-сербських селищних полків, де інженер Горлов (осьо йому пам"ятник)



знайшов поклади вугілля, воно і через сто років ніяк не позбудеться ознак тимчасовості свого існування. Тут навіть рельєф рукотворний



В чому неважко пересвідчитись, подивившись на мапу



З іншого боку, Горлівка - хоч і дуже велике, але робітниче селище, забудоване кварталами п’ятиповерхової архітектури, що подекуди перемежовується з приватним сектором. Тільки в таких місцях, де безжальна крупна індустрія антитезою вривається на простори «степової Еллади», формуються генії. Відомий щемливо-тужний вірш «Вдасться чи ні» Василя Стуса, що вчителював у місті на початку шестидесятих, хоч і стосується Донецька, але цілком підійде, як замальовка життя напівсільської і напівіндустріальної Горлівки. До честі жителів міста відзначимо, що на відміну від Донецька де це питання перенеслось у політичну площину, пам'ять про життя Василя Стуса тут бережуть свято. В місті є меморіальний музей поета, пам’ятник, шкільний музей, щороку за підтримки міської влади проводиться літературно-театральний фестиваль «Стусове коло». Тож поки ми їдемо повз однотипні його будинки, не зайве буде згадати історію ртутних промислів в Україні.



У районі Микитівки промислова розробка «срібної води» почалася наприкінці ХІХ сторіччя. «Товариство ртутного виробництва Ауербаха та компанії» в своєму рекордному 1897 році отримували тут 37600 пудів, або ж 626,6 тони ртуті. Сполуки ртуті добували шахтним методом, засипаючи пізніше шахти видобутою породою. В радянські часи виникла ідея добувати рідкий метал відкритим способом – в кар’єрі. В шістдесятих роках жителі селищ Бессарабка, Ртутний, Комарова прокидалися від глухих вибухів – це працював відкритий ртутний кар’єр. Не дивлячись на кустарні заходи безпеки, в небо підіймалися хмари ртутного пилу, що жовтуватою хмарою накивала всі околиці. Робітничі селища будували компактно з кар’єром і збагачувальною фабрикою – про виробничу безпеку тут не думав ніхто. Вже пізніше стало відомо, що на будівництві використовувався радіоактивний гравій із породних відвалів ртутного комбінату…



Відпустивши таксиста, який миттєво десь зникає в рожевій, ртутно місткій куряві (паралельно порекомендувавши нам після подорожі на ртутні відвали для профілактики протягом тижня харчуватися виключно «бородінським» хлібом), разом з Олександром Багіним ми штурмуємо відвали, залишені ртутним комбінатом часів його розквіту. На їх територію сьогодні безперешкодно може потрапити взагалі будь-який бажаючий оцінити марсіанський пейзаж: величезний, не менший ніж залізорудні кар’єр глибиною метрів сто, який вже почав заростати деревами



Наприкінці ХХ сторіччя потреба у ртуті стала зменшуватись, так як було знайдено інші, не такі токсичні препарати для використання в медицині та техніці. Криза, що почалася в державі в середині дев’яностих остаточно добила Микитівський ртутний комбінат, який шість років тому був остаточно оголошений банкротом. Розруху, яка спіткала українське ртутне виробництво ми тут бачимо безпосередньо. Від збагачувальної фабрики залишився тільки кістяк, стоять завмерлі копри шахти. Ртутна шахта – це взагалі головний біль Горлівки.



Це не вугільна шахта, яких в регіоні немало закинули і затопили ґрунтовими водами. Ніхто не може точно сказати, що станеться, якщо вода потрапить до ртутної копальні – тому микитівські виробітки законсервовані «сухим» способом, витрачаючи мільйони на те, щоб відкачувати з неї воду. Інакше виникне загроза для водозаборів,що постачають воду у всі сусідні населені пункти.



При тому, що колись ця шахта давала державі величезні валютні прибутки, підтримувала порівняно з Горлівкою вищий життєвий рівень населення Микитівки.



Бетонні плити тут перекосилися, в деяких випадках нам доводиться їхати по далеко не найкращій ґрунтовій дорозі. Цікаво, що по ходу нам доводиться проїздити повз… саме справжнє садівниче товариство, розміщене безпосередньо під відвалом – попри те, що нормативна санітарна зона в радіусі підприємства першого класу небезпеки має складати не менше кілометра.



Втім тут багато маленьких будиночків, а іноді їх заміняє просто банальний навіс з лавочкою – на таких у столичних дворах пенсіонери грають у доміно.



Тут існує цілий лабіринт маленьких вуличок, прокладених між крихітними ділянками землі, де на ртуті вирощуються помідори, огірки та патісони, які господарі із сократівською незворушністю їдять самі і зажди готові пригостити гостей Микитівки – в цьому кіноварному раю не цураються принципів гостинності. Кози та корови, що годуються під кар’єрами, та постачають молочну продукцію довколишнім мешканцям – це взагалі окрема розмова: ніхто ще не досліджував подібну продукцію на предмет безпеки. І взагалі, про те, як насправді впливає на людей життя поруч із отруйним металом, спеціальних досліджень нема. А якщо і є, то ми про них навряд чи найближчим часом щось дізнаємось.



А буквально в кількох сотнях метрів від ртутних відвалів проходить дивна водна магістраль, яка на картах-кілометрівках називається «каналом Сіверський Донець-Донбас».



Назва ця вірна хіба що по суті, але не по формі. На посушливому Донбасі немає самопливних каналів. Вода тут іде величезною трубою, що простягнулась на десятки кілометрів і пере ганяється багаточисельними насосами.



Серед місцевих екстремалів існує навіть така забавка: пірнути біля одного насосу і, пропливши метрів п’ятдесят в трубі, випірнути біля іншого. Ніколи не повторяйте цього в реальному житті. В деяких місцях цей канал естетично проходить НАД залізничними дорогами та магістралями.



Похилого віку жінка з козами косить траву безпосередньо під трубою. Ця наша нова знайома, колишня працівниця шахти імені Ізотова, баба Ганна - людина рафіновано фаталістична, як в принципі і багато інших мешканців Горлівки.

-В невеликих кількостях ртуть не шкодить, - запевняє вона, - у війну нею блощиць виводили та вошей: змішували ртуть з вершковим маслом і натирали цим тіло. Хоча, звичайно, ніякої техніки безпеки на виробництві не було. Ті, хто працював на шахті, хворіли на силікоз, ті, хто на кар’єрі – від отруєнь ртуттю. Свого часу побудували прямо на кар’єрі гуртожиток, де краплини ртуті, як роса конденсувалися прямо на вікнах. І там теж жили люди, приваблені хорошою зарплатою і перспективою дострокового виходу на пенсію. І майже всі до пенсії так і не дожили. Хоча комбінат потужний був, триттисячі людей працювало, мав свою школу, палац спорту з басейном – нині вони вже закриті і розтрощені.

Повідомивши цей факт, баба Ганна іде далі косити траву, недалеко від ртутних відвалів. Більше в тутешніх краях і зайнятися в принципі нічим. Ми ж тим часом милуємося на місцеві артефакти, як то максимально підпільний гральний салон



та "тривожну кнопку" виклику продавця із сусіднього будинку до кіоску



А тепер дозволю собі невеличку цитату про ще одне, штучне родовище ртуті посеред Києва, а саме - завод "Радикал"

Пресс-служба Министерства по чрезвычайным ситуациям Украины назвала «настоящей дезинформацией» сообщения ряда российских СМИ о крупной экологической катастрофе, произошедшей якобы в результате разлива на столичном заводе «Радикал» «десятков тонн ртути».........

В настоящий момент на предприятии работают высококвалифицированные специалисты харьковской аварийно-спасательной службы, выигравшей тендер на проведение финансируемых киевской горадминистрацией работ по сливу ртути из электролизеров. Ртуть сливается в специальные баллоны весом по 42 кг для дальнейшего отправления спецтранспортом на спецкомбинат "Никитртуть" в Донецкой области. В настоящее время уже собрано 10 тонн ртути. Территория недействующего предприятия охраняется работниками милиции. МинЧС заверяет, что угрозы жителям Киева и окружающей среде из-за ситуации на заводе "Радикал" нет.


Вище я навів фотографії того, що таке сьогодні "Нікітртуть". Хто-небудь вірить, що цей метал дійсно хтось збирає і вивозить на полігон, який вже давно не діє???

До речі, посилання по темі. Туристичні маршрути під красивою назвою "Чудеса та жахи Донбасу"
Tags: Донеччина, публікації
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments